Тіло клішоване, тіло (не)детерміноване

В сучасному глобалізованому світі, в якому мобільність, швидкість, відсутність певною мірою певних меж мали би здійснювати позитивний ефект щодо можливостей суспільств та окремих людей, спостерігається радше протилежна тенденція. Взяти, наприклад, Францію. Liberté, égalité, fraternité бачиться мені дедалі більше гаслом винятково фасадним. Фасадним в тому числі і в буквальному сенсі - воно майорить на всіх без винятку державних установах. Де-егалізація відбулася тихо, без її оголошення. В дійсності про жодну свободу, рівність і братерство не йдеться, коли справа торкається іншого, чужого. Досвід себе як небажаного чужого на плеканому тілі французького суспільства виявляє багато цікавих речей в першу чергу стосовно себе: як тіла "стигматизовного", як тіла визначеного - з наперед визначеними контурами, можливостями, функціями, очікуваннями його власними і від нього - з боку інших. Ти приїжджаєш як "більше, або гірше, ніж іноземець" (з України) в чужу країну, і мало не єдині сфери з відкритим для тебе і простим доступом - це діти (бейбіситінг) та прибирання (femme de ménage).
Зрозуміло, в таких умовах одразу вмикається протест і чиняться спроби спротиву системі. Як? - відповіді постійно формулюється, їх основний месідж: кліше потрібно розривати, необхідно переформатовувати межі та можливості власного тіла, а також переформульовувати нав’язані дефініції, демонструючи: тіло не є (вами та вашими законами) писаним. У цьому контексті спротиву моє стигматизоване чуже тіло, врешті-решт, виявляється менш детермінованим, тому що стає набагато вільнішим у порівнянні з тим обивательським, комфорт якого перетворюється на справжню золоту клітку.